Дитинство, зранене війною: як говорити про дитячий ПТСР і підтримувати тих, хто пережив травму

Ідея створити фільм про дитячий посттравматичний стресовий розлад виникла під час командної роботи над заявкою до Українського культурного фонду. У цей момент ми вже працювали над проєктом, який розкривав проблему ПТСР у дорослих, зокрема військових та ветеранів. Однак, обговорюючи тему глибше, ми зрозуміли: у суспільстві досі недостатньо усвідомлення того, наскільки важко та боляче війна відображається на психіці дітей — тих, хто не тримав зброї, але щодня стикався з небезпекою, втратою або страхом.

Дитячі травми часто непомітні зовні. Дитина може мовчати, посміхатися, гратися — і водночас переживати всередині постійні хвилі тривоги, нічні кошмари, незрозуміле дорослим відчуття небезпеки. Те, що дитина прожила сьогодні, визначає її завтрашнє життя. Тому ми вирішили присвятити окремий фільм саме дитячому ПТСР — щоб озвучити те, про що мовчать, і допомогти тим, хто зараз потребує підтримки.

Проєкт реалізований за підтримки Українського культурного фонду, який високо оцінив важливість цієї теми та надав можливість втілити фільм у виробництво.

До команди увійшли фахівці з різних сфер:

• документалісти та режисери
• продюсери й монтажери
• журналісти
• психологи та психіатри
• соціальні працівники
• експерти з прав людини
• військові та консультанти з досвідом роботи з травмою

Наша команда сформувалася органічно — після початку повномасштабного вторгнення. Нас об’єднало бажання створювати контент із реальним соціальним значенням. Раніше ми спільно працювали над документальним фільмом «Битва за Київ» у співпраці з телеканалом 1+1, і саме ця робота стала фундаментом для подальшої діяльності.

Важливу методичну та консультаційну підтримку нам надали партнери з GLOBSEC — міжнародної неурядової організації, яка працює у сфері безпеки та гуманітарної допомоги.

Пошук історій для фільму був дуже обережним і тривалим. Ми не проводили жодних зйомок із дітьми без підготовки та участі фахівців.
Процес виглядав так:

1. Спочатку з родиною та дитиною розмовляв психолог або психотерапевт.
2. Оцінювався рівень готовності дитини до розмови про травматичний досвід.
3. Тільки після добровільної згоди, у присутності фахівця та з повним розумінням безпеки, ми починали зйомки.

Ми не ставили питання, які могли б спричинити повторну травматизацію. У багатьох випадках діти не говорять у кадрі — замість цього їхній досвід передають їхні малюнки, символічні образи, голоси батьків, педагогів і психологів.

Зйомки проходили:

• у студії та спеціально підготовлених безпечних просторах,
• у Першій та Другій дитячих клінічних лікарнях,
• у Центрі захисту дитини,
• а також включали інтерв’ю з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.

Тривалість роботи була кілька місяців — не через технічні, а передусім через етичні й психологічні вимоги. Кожна історія вимагала часу, довіри, підтримки і делікатності.

Робота з травматичними історіями — це завжди виклик. Щоб зберегти власний ресурс, ми впровадили регулярні «сеанси відновлення»: спільні зустрічі, неформальне спілкування, приготування їжі, відкриті розмови. Це стало нашою внутрішньою опорою.

Головний меседж фільму

ПТСР — це не вирок. Це не слабкість. І це не «пройде само».
З болю можна вийти. І дитина може повернутися до радості, безпеки і довіри — якщо дорослі поруч не відвернуться, а підтримають.

Фільм буде доступний для безкоштовного перегляду на YouTube, щоб якомога більше родин, учителів, волонтерів і спеціалістів могли скористатися ним як ресурсом.

Ми також плануємо:

• подати фільм на міжнародні фестивалі,
• провести цикли відкритих лекцій і тренінгів,
• створити онлайн-платформу підтримки, де буде зібрано практичні рекомендації та інструменти для роботи з дитячою травмою.

Тому що наслідки дитинства ніколи не лишаються у дитинстві.
Діти, які пережили травму зараз, — це дорослі, які будуть жити з нею завтра.
І те, як ми допоможемо їм сьогодні, визначить майбутнє цілої країни.